Как научиться чему угодно? Как правильно тренироваться? Как тренировать себя? Эти вопросы очень часто возникают у людей, занятых в абсолютно различных сферах – и у деятелей культуры и искусства, и у представителей бизнеса, и, безусловно, в профессиональном спорте. Ведь ключ к успеху в любой сфере деятельности заключается в умении быстро осваивать навыки и на высоком уровне. Для этого необходимо изучать и понимать, как функционирует человеческий разум, так как именно в его основе скрыты те непознанные феномены разума, что часто мешают достичь желаемого. И без понимания феноменов разума, того, как разум работает, вы не сможете ни эффективно чему-то научиться, ни тренировать себя или даже учить других.

Продолжая важные беседы с экспертами из разных отраслей о монографии «Работа разума в режиме выполнения задач» Dr. Олега Мальцева и Ирины Лопатюк, представляем Вашему внимание беседу с мастером спорта Украины по фехтованию на шпаге Ярославом Игоревичем Гуриненко.

---

— Добрый день, Ярослав Игоревич! Благодарю Вас за то, что уделили время беседе о монографии «Работа разума в режиме выполнения задач» Dr. Олега Мальцева, и, в частности тому, как срабатывают упомянутые в книге феномены разума в таком Олимпийском виде спорта как фехтование на шпагах.

Ярослав Игоревич:
— Благодарю за приглашение на беседу по столь важной теме, как разум человека и его феномены, описанные в этом труде, особенно в ракурсе методики тренировки и подготовки профессиональных спортсменов. С моей точки зрения, тема качественной тренировки и ее методики в настоящее время чрезвычайно актуальна. Так как на сегодня не хватает как опытных тренеров (многие уезжают за границу), способных воспитать новое поколение чемпионов, так и подрастающего поколения достойных спортсменов, способных в будущем на уровне представлять Украину на мировой арене, побеждать на европейских и мировых первенствах, а также на Олимпийских играх, отстаивая честь Украины.
Начну с первых моментов, на которые обратил внимание в книге: «в оковах иррациональности». Очень здорово сказано.

Полностью согласен с тем, что наш разум не оперирует командой «надо», а воспринимает команду «интересно». Этот феномен разума я неоднократно видел на тренировках, в частности, со школьниками и юными фехтовальщиками. Скажу так: я бы поделил учеников на две категории.

Первая категория: это дети, которые по своей природе созданы для спорта. Таких детей сравнительно мало, в группе из 30 человек, возможно, лишь 1-2 ребенка, которые искренне интересуются фехтованием и действительно стремятся к занятиям этим спортом. Это дети действительно идут на тренировку с заинтересованными, пытливыми, горящими глазами. При этом у них всё получается, потому что когда ребенок делает это в удовольствие, то быстрее впитывает всё то, что говорит тренер. Возможно, если так можно сказать, они были рождены для этого вида спорта, в данном случае — для фехтования. И, конечно, тренер это должен увидеть.

Не менее важно и то, как семья юного спортсмена относится к увлечению их юного дарования. Если ребёнок и его семья стремятся достичь высоких результатов в данном виде спорта, они должны действовать едино: ребёнок, родители и тренер, чтобы достичь успехов на уровне Украины, а затем, попав в национальную сборную, также представить свою страну достойно на международном уровне.

При этом нельзя ставить крест на тех детях, которые относятся ко второй категории. Ведь и здесь могут скрываться потенциальные чемпионы. Например, благодаря своим природным качествам один ребёнок может быстрее достигать результатов, тогда как другой — медленнее. Но здесь особенно важна роль тренера, который, работая с каждым ребёнком в своей группе, должен быть способен и мочь увидеть и раскрыть таланты каждого из воспитанников, заинтересовать их — тем самым запустить процесс, чтобы ребёнок стремился продолжать занятия фехтованием и с удовольствием посещал тренировки. Эта задача, безусловно, лежит на плечах тренера.

За время моей спортивной и тренерской практики я наблюдал множество случаев, когда, к примеру, в тренировочном зале занимаются трое школьников. Двое из них проявляют чрезвычайную активность и достигают заметных результатов весьма быстро. Тренер даже может предположить, что они будут чемпионами в будущем. А третий парень по своей природе более спокойный, менее активный, он никуда не спешит. Но со временем ситуация меняется кардинально, и именно тот спортсмен, который на начальном этапе показывал меньшую активность, становится, скажем, призером мировых соревнований среди кадетов. Я знаю, между прочим, такую реальную историю. А два «активных» спортсмена уже давно не занимаются фехтованием, оставили этот вид спорта. Вот такие реальные истории действительно наглядно демонстрируют такой феномен.

Конечно, когда спортсмен покидает занятие фехтованием, здесь может быть множество причин. Спортивная жизнь фехтовальщика включает в себя множество аспектов: тренировки по фехтованию, учебу в школе, семейные обстоятельства. Важную роль играет также семья, так как её влияние напрямую отражается на достижениях. Для того, чтобы ребёнок стал перспективным и, возможно, будущим чемпионом в фехтовании или, скажем, чемпионом в любом другом виде спорта, требуется достижение баланса. То есть должен быть порядок в учёбе, в семье, в школе. И тогда всё это в комплексе приведет к единому результату. Другими словами, семье необходимо поставить перед собой цель: помочь ребенку стать хорошим фехтовальщиком.

Кстати, у нас есть семьи, которые инвестируют в ребенка, возят его за границу на соревнования.Понятно, что для этого необходимы значительные финансовые ресурсы, но такие примеры есть и они наглядно показывают, что семья поставила перед собой цель — помочь ребенку достичь успеха в фехтовании. И проходит всего 5-10 лет, как уже можно наблюдать соответствующие результаты. Вот, например, у нас есть украинская рапиристка Ольга Сопит, которая недавно одержала победу на Чемпионате Европы по фехтованию U-23 в Будапеште. Я знаком с её семьёй и наблюдаю, как её родители вкладывают усилия в её спортивную карьеру, ездят за границу на соревнования вместе с ней. Это говорит о том, что семья, тренер и ребёнок (уже как спортсмен) – это единое целое. И именно это взаимодействие, с моей точки зрения, содействовало тому, что Ольга недавно стала чемпионкой Европы среди спортсменов U-23 (юниоров в возрасте до 23 лет).

Возвращаясь к фрагменту книги, отмечу еще один аспект. Без сомнения, существуют дети, которых нужно раскрывать, которых нужно заинтересовывать, не перегружать где-то, не ломать. Я имею в виду, что советская система в свое время, в которой обучался и тренировался я лично, была более агрессивной и жёсткой. Сейчас же к детям в клубах относятся более лояльно, не торопят их, то есть у них нет погони за каким-то результатом. Ребёнок занимается в свое удовольствие, и одновременно с тем развивается. И тогда ребёнок хочет идти на тренировку, как на праздник, в хорошую компанию, где ему уютно, весело и комфортно. Так человек начинает совершенствоваться, появляются первые результаты — он начинает выигрывать у мастеров, возникает конкуренция. В дальнейшем младшее поколение стремится равняться на старших, в том числе и на такого подающего надежды юного фехтовальщика, и он втягивается в этот процесс.  
Естественно, со временем этот спортсмен желает стать ещё лучше и сильнее. Однако это стремление возникает не сразу, а чуть позже. В то время как у детей из первой категории такое стремление может появиться в возрасте 10-11 лет, у остальных оно обычно возникает в 9-11 классах, то есть к 12-14 годам.

­Когда ребёнку комфортно, он с удовольствием занимается в зале. При этом тренер его уже не заставляет, а юный спортсмен начинает сам работать также, сам ставит перед собой цели, расписывает себе план тренировок, то есть учится планировать, и соблюдать его.

В советской школе подход был более строгим. Например, спортсмену нужно было выполнить упражнение сто раз кряду. И если он будет так делать каждый раз (по 100 раз), то станет чемпионом. По крайней мере, так учили меня в то время. Тогда, к слову, и ругали больше, и критики было больше. Но такая частота повторений не давала того результата. Я это прошел на себе. Не был согласен с тем, что просто делая упражнение по 100 раз, гарантировано в будущем получу чемпионский титул. Тогда я это понимал интуитивно, а сейчас прочитал в книге, что это еще один феномен разума «Количество не значит качество»: 

В свое время я воспитывался как спортсмен в спортивном интернате. У нас сильная школа была. Хочешь / не хочешь, а когда ты делаешь по 100 раз каждый раз все упражнения — это высокая физическая нагрузка. Да, ты становишься физически сильным, крепким, выносливым. Потом, когда я перешел к другому тренеру, было видно, что я закончил именно спортивный интернат: у меня ноги были массивные, хорошо выполнял ОФП. Но результаты, которые я хотел, на которые я физически долго и много работал — их не было.

Здесь, конечно, много нюансов. Действительно, можно делать по 1000-2000 раз разные выпады, но так и не стать хорошим фехтовальщиком. То есть простое механическое повторение одного и то же упражнения мало что дает. Тут целый комплекс работы нужен. И об этом в монографии также нашел тому подтверждение, что наш разум работает эффективно и можно быстрее освоить новое только, если каждая тренировка выстроена определенным образом. Тут действительно важна и психика, и физика.

О логике организации тренировки очень грамотно говорится на стр. 148-149 монографии (кратко):

«Во-первых, необходимо организовать тренировку, чтобы ориентировочно 35% времени человек осваивал плато; Ещё 35% времени стоит пробовать на тренировке то, что делать не умеем, причём рекомендация следующая. Сначала проделайте то, что у вас получается. Лишь треть тренировочных занятий должна быть посвящена тем элементам, которые вам в какой-то степени удаются. Остальное же время посвятите намеренным попыткам сделать то, чего пока ещё не умеете…Альтернативная система тренировки определяет один из нерушимых и единовременно простых выводов: если вы не практикуетесь и не работаете над собой, толку не будет. А в случаях, когда Вы пробуете «прыгать по диапазону», вообще ничего от себя не ждите, просто запаситесь терпением. и т.д.«.

Прочтите в книге, не пожалеете. Огромное количество времени сократите на выстраивание методики тренировки .

Помню, у нас было много сильных спортсменов. Они физически были крепкими, хорошо подготовленными технически, не уступали итальянским и французским фехтовальщикам ни в чём. Однако, выходя на соревновательную дорожку, и глядя на нашего спортсмена, нередко можно было заметить, что он испытывает некую неуверенность, стеснение, чего-то боится (даже при наличии у него многолетнего опыта участия на соревнованиях по всему миру). Казалось бы, он уже видел всё. В нашей сборной сейчас также есть подобные спортсмены. Например, я вспомнил, как наш фехтовальщик сражался с итальянским. Итальянец выглядел смелым, уверенным в себе, легким в движениях. А по нашему спортсмену, смотря со стороны, было видно, что у него есть какой-то внутренний блок, что-то ему мешает быть более уверенным в себе. И это точно не связано с физической подготовкой, а скорее с психологическим аспектом.

Также хотел бы прокомментировать еще один момент. К слову, вспомнил другой пример. Я уже давно стал отцом: у меня есть дочь, и недавно у меня родился сын. Сейчас, глядя на свою дочь, я с уверенностью могу сказать, что она именно тот ребенок, которого следует заинтересовать, чтобы она с радостью ходила на тренировки, особенно на старте чего-то нового. Я считаю, что если ребенок в итоге не заинтересовался занятиями, например, фехтованием и не особо горит желанием продолжать тренировки, то не стоит расстраиваться. Возможно, он просто еще не нашел «свой» вид спорта, в котором он сможет раскрыться и достичь успеха. 

Однако для моей дочери на старте очень важно, чтобы ей действительно было интересно. Такой эффект я наблюдаю чаще всего в частных клубных системах, которые, кстати, сейчас активно развиваются в Украине. Мы видим, что ребенку следует начинать заниматься именно с удовольствием, чтобы у него возникало желание продолжать и ходить на тренировки каждый день. В клубной системе это имеет большое значение, поскольку важно удержать клиента. Речь идет о платных занятиях. То есть тренеру не следует кричать на ребенка, как это было в советских школах. Сейчас такой подход неприемлем. Необходимо создать атмосферу, в которой и ребенку, и родителям в зале будет комфортно, как дома. Потом можно продолжать развивать эти навыки и наблюдать, подходит ли это юному спортсмену или нет. Если ребенок начнет показывать результаты; будет видно, что ему самому хочется расти и развиваться дальше в этом направлении, повышать свой уровень мастерства, тогда уже сама тренировка с этим спортсменом будет выстраиваться по-другому.

Если же фехтование юного спортсмена не очень заинтересовало и это видно на тренировках, то это тоже вполне нормальная ситуация; ведь ребенок, в любом случае, занимается прекрасным видом спорта для общего развития и своего физического здоровья, что также несет свою пользу. Однако ключевое здесь – действительно заинтересовать ребенка.

И здесь хочу обратить внимание на еще один феномен разума, который также часто наблюдаю у спортсменов:

Предпосылка – это действительно важный элемент тренировки и будущих успехов. Я полностью согласен с этим феноменом разума. В настоящее время я общаюсь с молодыми ребятами из сборной, которые уже стали кадетами. Некоторые из них даже переходят в категорию «кадеты-юниоры». Они заходят в мой магазин, и я задаю им различные вопросы, включая финансовые, например, сколько они зарабатывают. 
Здесь немного поясню саму суть. Наш вид спорта не имеет таких финансовых вознаграждений, как например, большой теннис, где за победы на мировых чемпионатах можно получить существенные финансовые вознаграждения. В спортивном фехтовании – не так.

Поэтому для меня важно понять, что мотивирует (подразумевая как раз предпосылки) этих людей, зачем они продолжают заниматься фехтованием. Мне интересно, похожа ли их история на мою: для меня фехтование – это моя жизнь, в которой я развивался и рос от юного спортсмена до победителя международных турниров, тренера и члена президиума Федерации фехтования Украины. Сейчас я больше связан со сферой бизнеса (основал первый в Украине интернет-магазин фехтовальной экипировки и фехтовального оборудования «Masque»), но все равно остался верен этому виду спорта.

Поэтому я могу с уверенностью сказать, что, когда вижу таких ребят, как те, что в сборной, они именно те, кто остался в «системе», потому что у них что-то получается, они получают удовольствие от фехтования и стремятся заниматься этим и в будущем, достигая высоких результатов в спорте. В этом возрасте каждый из них стремится реализовать себя как личность, стать лучшим и продемонстрировать это перед Украинской федерацией фехтования. При этом ими движет не материальная выгода.

Другое дело – игроки большого тенниса, у которых иные возможности. Например, украинская теннисистка Элина Свитолина, шестая ракетка мира, завоевавшая бронзовую медаль на Олимпийских играх 2020 в Токио (Япония). Я считаю, что в первую очередь ей движет спортивный интерес – доказать, что она лучшая, а затем уже деньги. Хотя, возможно, и наоборот. В теннисе просто уровень вознаграждений отличается. За победу в турнире теннисист зарабатывает примерно 100 000 $. Эти суммы нельзя сравнить с фехтованием; наш вид спорта действительно нужно любить, чтоб оставаться здесь долго.

Поэтому, глядя на наших спортсменов и зная, что деньги за победы на соревнованиях они получают символические, я понимаю, что фехтовальщик в любой момент может уйти из спорта. Причина проста: он просто может пойти работать в какую-то другую сферу, где будет зарабатывать в 5 раз больше. Но так как многие не уходят, а остаются в системе, это означает, что для них деньги не являются самым главным. Победы на соревнованиях заряжают их, словно наркотик, а денежные призы уходят на второй план.

Немаловажное значение в спортивном фехтовании играет и возраст. Одно дело, когда тебе 20 лет, и совсем другое дело, когда тебе 35. В таком возрасте появляются другие приоритеты: спортсмен начинает думать, где заработать деньги, а также задумывается о создании семьи. Это является значительной проблемой в нашем виде спорта. Я знаю ребят, которые не смогли полностью раскрыть свой талант, так как по финансовым причинам им пришлось преждевременно завершить свою спортивную карьеру. В то же время существуют те, чьи жизненные обстоятельства позволяют им продолжать, например, если они из более обеспеченных семей и родители могут их поддерживать. Однако в первую очередь в фехтовании мотивируют не деньги. Это именно предпосылка, которую я бы охарактеризовал так: желание доказать, что ты лучший.

В труде описан еще один важный феномен разума, на который хотел бы обратить внимание — «Дорога к навыку»:

Если мы говорим о высоких спортивных достижениях, то, ставя перед собой большие задачи, необходимо во время тренировки быть внимательным, быть включенным. Всегда. То есть спортсмен должен постоянно работать над собой (как физически, так и психологически). Его голова должна быть постоянно включена во все происходящее, потому что здесь мелочей не бывает. Если фехтовальщик допустит какие-либо недоработки, недооценит или переоценит себя или противника — это может выйти ему боком, что наглядно проявляется на соревнованиях разного уровня.

Я не был Олимпийским чемпионом. Но где-то полгода назад у меня возник подобный вопрос, и я обратился к нашей украинской фехтовальщице на сабле, Олимпийской чемпионке 2008 года, шестикратной чемпионке мира и восьмикратной чемпионке Европы Ольге Харлан:

«Оля, ты тренируешься в одном зале со своей командой. У вас один тренер. В принципе, вы все делаете одно и то же. Но ты в своей команде уникальная, а другие спортсменки не могут повторить твои успехи. Как так?»

Я наблюдаю за другими саблистами, и иногда мне трудно понять, что они там делают. Тут есть два варианта: либо они не тренируются так, как нужно (и поэтому не могут достойно выступить в индивидуальных соревнованиях), либо существует другая проблема в женской сабле – отсутствие нового подрастающего поколения достойных спортсменов, которые могли бы выступить на чемпионатах мира и занять места в сборной вместо тех, кто не показывает результаты.

На что Оля мне отвечает: 
«Я все время работаю. Ставлю перед собой высокую планку. У меня есть план тренировок. Если я сказала себе «сделать то-то», значит сделаю. Мне тяжело, но так я совершенствуюсь».

И это говорит та девушка, которая, в принципе, уже все повыигрывала, которая в фехтовании многие годы, и ей точно никому ничего доказывать не нужно (что она лучшая в своем видео спорта). Но она продолжает переступать через себя каждый день и усиленно тренироваться, с каждой новой победой подтверждая свой заслуженный статус олимпийской чемпионки.

Оля —уникальный человек, уникальная спортсменка. Однажды она мне сказала такую интересную фразу: «Я все время думаю о фехтовании. Все время. Буквально живу фехтованием». То есть человек просыпается, грубо говоря, и думает о фехтовании. Идет на свидание с парнем, думает о фехтовании. Такой курьезный пример. 

Об этом феномене разума «нужен вызов себе» в книге очень прекрасно написано (глава 9 «Пространство заблуждений, столпы и опоры», стр. 109-110). Здесь выдержки хочется привести:

«Как же позволить случиться описанному, как не дать слабину? Нужен вызов себе. Причём не стоит путать вызов с постановкой задачи. В частности, «хочу научиться бить левый боковой»,— это не вызов себе. Просто техническая формулировка, не более того. К слову, помешать научиться может целая масса обстоятельств и череда самооправданий, которая автоматика человека генерирует безотказно….Хотите чего-то добиться и чему-либо научиться, соответственно, придётся пожертвовать определённым количеством времени. До тех пор, пока человек сам себя не «деформирует», он не сможет эффективно обучаться и, в итоге, научиться. Сформулируем и по-другому: не будет «громогласных результатов и прорывов» до поры, пока человек не бросит себе вызов, пока не состоится одностороннее переключение тумблера разума только на тот род деятельности, в котором человек желает прибрести навык. И бесполезно пытаться применять к себе какие-то мотивационные подходы, убедительные речи, громкие заявления на манер: «Такие как я идут до конца!» и так далее. Для разума подобного рода ухищрения сродни пустому звуку, и как только в поле зрения появится некая интересная тема, он на неё оперативно переключится — и так хоть 100 раз за сутки.»

«Нужен вызов себе». И это правда. Сейчас я провожу параллели. Есть наш бизнес. И я понимаю, чтобы здесь все работало как часы, должен быть и порядок, и дисциплина, и системность. Бизнес — это также немалый труд, как и фехтование. Поэтому было интересно обнаружить, как в данной книге «Работа разума в режиме выполнения задач» на параллельных моделях сравниваются феномены разума на различных примерах — в спорте (стендовая стрельба и другие виды спорта), в бизнесе и в методике тренировки. То есть, принципы универсальны, но их воплощение в бизнесе и спорте различно. В сущности, эти принципы применимы к любой сфере деятельности на самом деле.

Вернувшись к феномену «вызов самому себе» и говоря о фехтовании, спортсмена можно назвать «владельцем» своего вида спорта и своей спортивной жизни. По сути, сам спортсмен управляет разными процессами. Тренер может давать подсказки, рекомендации, но не может сделать все за самого человека. Подготовка фехтовальщика – это целый комплекс составляющих: физическая подготовка, психологическая подготовка, а также само отношение спортсмена к спорту, к дисциплине.

Приведу пример. В 16 лет я интересовался фехтованием, но при этом не забывал и о других вещах: хотелось провести время с друзьями, пойти на тусовку. Грубо говоря, у меня тогда не было жесткой дисциплины. Несомненно, я ходил на тренировки, слушал тренера и выполнял упражнения так, как мне говорили. Однако я мог и опоздать на тренировку.

Второй пример — Оля Харлан. С моей точки зрения, она уникальна и тем, что в свои 17 лет выиграла Олимпийское золото (!). То есть Оля и я в 17 лет — это абсолютно разные люди по восприятию жизни. Понятно, что она тоже была юной в какой-то степени, но она уже была более серьезной в те юные годы. Такой вывод я сделал для себя. Следовательно, могу с уверенностью сказать (по собственному опыту), что спортсмен, который в 16 лет уже осознал что-то для себя, реализуется быстрее, чем тот, кто не осознал этого.

Ещё один пример. Наш украинский шпажист Рейзлин Игорь. Он хорошо фехтовал, но стал бронзовым призёром Олимпийских игр 2020 в индивидуальной шпаге только в 37 лет. Он мог множество раз уйти из спорта, но не сделал этого, держался до конца и в итоге добился победы.

Я сейчас наблюдаю за нашими фехтовальщиками в сборных. Это спортсмены, которые уже принимали участие во многих европейских и мировых чемпионатах, были, наверное, уже на 20 чемпионатах мира. Они участвовали в Олимпийских играх. По сути, у них невероятно богатый спортивный опыт и практика. Они соревновались с лучшими спортсменами мира. Они фехтуют до сих пор, потому что больше некому. Это серьезная проблема Украины на сегодняшний день в нашем виде спорта. Нам необходимо вырастить новых чемпионов, но их нет. Помимо этого, еще и многие тренера эмигрировали из страны из-за непростой ситуации в Украине.
В силу этого данный монографический труд «Работа разума в режиме выполнения задач» был бы очень полезен как и тренерам для воспитания нового достойного поколения спортсменов, так и самим фехтовальщикам, так как закладывает основы психологической подготовки, качественной и эффективной методики тренировки, выстраивания диапазона мастерства с совершенно конкретными ответами на вопрос КАК этого добиться.

Ведь даже в фехтовании существует разница между видами оружия (на шпагах, на сабле, на рапире), с их собственными правилами боя и другими особенностями, включая экипировку, и это следует учитывать. Понятно, что существуют общие законы и правила для спорта, общие принципы. Но в каждом виде спорта есть свои уникальные особенности, которые применимы только для данного вида спорта. Просто специфика различается. И вырастить/воспитать у нас чемпиона не так просто.
В чем заключается суть? Предположим, в сабле у вас есть определенный класс, уровень знаний и опыта. На этом уровне вы будете участвовать на Олимпийских играх, на чемпионатах мира, на этапах и в Кубке мира, который проводится ежегодно. Согласно мировому рейтингу, вы в принципе можете считаться спортсменом высокого уровня, класса и чаще всего оказываться в числе призёров. Однако это вам не гарантирует, что в следующий раз вы также завоюете медаль.

Допустим, возьмем фехтование на шпаге. Парень, который сегодня выиграл Чемпионат мира, может завтра выйти на соревнование и проиграть, не сумев выйти даже в 1/16. А Чемпионат мира может выиграть совсем другой спортсмен, который ранее даже не был известен широкой публике. Итак, у нас есть два спортсмена. Один — не чемпион, но также хорошо фехтует, хотя и менее уверен в себе, но при этом не хуже других, он выполняет удары, знает приемы и так далее. А его соперник, допустим, итальянец – более самоуверенный, харизматичный, ранее завоевывал другие чемпионские титулы. И вот в один день тот спортсмен, который был менее уверенным, собрался и выиграл Чемпионат мира, а его соперник — потерпел поражение за выход в 1/16, хотя его мастерство было известно заранее. Таким образом, вчера он был чемпионом мира, а на следующих соревнованиях – он не смог занять даже призовое место. Позже, на других соревнованиях, он снова смог одержать победу…

Такое случается даже на Олимпийских играх по шпаге и сабле, когда на Олимпиаду едут звезды фехтования, а победителями оказываются те, о ком ранее никто не слышал, кто никогда не был чемпионом. Таким образом, в нашем виде спорта очень важен также и психологический настрой, какое у спортсмена настроение в день соревнований. Конечно, фехтовальщик должен быть сильным и выносливым. Однако, наблюдая за нашими сборными сейчас, я вижу отсутствие серьезности, недисциплинированность, порой даже «халатность» в некоторых аспектах (это возвращаясь к феноменам разума, где говорится о срабатывании опорной и безопорной функции).

То есть, когда взрослый профессиональный спортсмен говорит «я забыл», то я на это удивленно спрашиваю: «Сколько вам лет?… Тогда готовьтесь к тому, что у вас не будет медалей». Ведь одно дело, если бы такое сказал какой-то молодой спортсмен-новичок, который возможно еще не полностью осознал все нюансы спорта; хотя, возможно, он понимает все, но еще не может это реализовать. Совсем другое дело, когда фразу «я забыл» произносит тот спортсмен, который давно показывает свой класс, достиг высокого мирового уровня. В таком случае такое оправдание не прокатит. Он уже давно все знает, умеет и понимает.

Мы же говорим о высоких результатах и достижениях. Здесь важно, чтобы каждый спортсмен был ответственным и понимал, что он представляет свою страну перед миром. Когда фехтовальщик уже выходит на уровень чемпионатов мира, Европы или Олимпийских игр, он не может позволить себе «забывать», «упускать из виду» какие-то аспекты. Это уже тогда полная безответственность.

Сразу возникает множество вопросов: почему они заранее не проверили всю технику, убедились, что всё функционирует правильно, что уколы фиксируются и отображаются на табло как полагается, и так далее.
Если спортсмен, достигший определенного класса, не дисциплинирован в таких вопросах, если он не осознает, что оружие нужно проверять заранее, то это нонсенс.

Если мы говорим о каком-то высоком результате, то у фехтовальщика всё должно быть идеально – начиная от оружия, его подготовки и так далее. И если он понимает, что не может сделать что-то значимое уже в таком возрасте, тогда лучше закончить спортивную карьеру и уступить место молодым, более способным.

Я это говорю к тому, что, находясь в сборной своей страны, любой спортсмен должен ставить перед собой высокие цели и осознавать необходимость работать на все 100% и даже более. Иначе, если он этого не будет делать, то ему нет смысла тратить ни своё время, ни время тренеров. Он не должен обманывать ни себя, ни других. Пусть лучше занимается чем-то другим и идет зарабатывать деньги. К сожалению, есть спортсмены, которые не понимают этого, даже уже будучи взрослыми. Они считают, что они работают в системе, что всё идет хорошо, но результаты говорят обратное – их нет. Значит, что-то нужно менять.

Возвращаясь к теме тренеров, действительно, их в настоящее время не хватает. Мы неоднократно поднимали этот вопрос на конференциях нашей Федерации фехтования Украины — о том, что многие украинские тренеры уехали и открыли свои клубы в Америке. Очень жаль, что многие спортсмены, такие выдающиеся фехтовальщики уезжают, а могли бы работать здесь, в клубах Украины, и воспитывать наших украинских детей и юных спортсменов…
Ведь для открытия клуба требуется предпринимательская жилка, умение и навыки, знания этой сферы. Поэтому считаю, что все-таки тренер — это тренер, а предприниматель — это предприниматель. Об этом также прочитал в книге, что даже чемпион не всегда может стать таким же хорошим тренером. Это тоже факт.  

Как пример этого феномена разума, я лично знаю такого тренера, который обладает уникальным талантом объяснять своим воспитанникам так, что каждый из них понимает, что именно нужно сделать и как. Это уникальный человек, тренер – Валерий Викторович Штурбабин. Он старший тренер той сборной команды по фехтованию на саблях, которая выиграла олимпийское золото в Пекине (Китай), в состав которой вошла и Ольга Харлан.

Сам он родом из Азербайджана, приехал в Украину, когда у них в государстве была война. Начал тренировать детей в г. Нетешин (Хмельницкая обл.), где ему выделили небольшой зал: там было всего две дорожки, причем сам зал был с низкими потолками. Когда они фехтовали, даже случались ситуации, когда сабля цеплялась за потолок. Безусловно, такие условия для тренировки фехтованием были не нормальными и некомфортными. Однако Штурбабин был настойчив и целеустремлен. Даже в трудное время, в 1990-е годы, он не останавливался. Он усиленно работал, и со временем даже смог купить себе микроавтобус, чтобы возить своих воспитанников на соревнования. Он преодолевал трудности, как и все, но просто делал больше, чем остальные. Он находил в себе силы, несмотря ни на что. Было тяжело, но он вынуждал себя идти вперед. 

Как я упомянул, затем он начал возить детей на соревнования, даже за границу. То есть, когда у тебя есть микроавтобус, ты можешь отправиться в страны, близкие к Украине, такие как Словакия или Венгрия. Ты работаешь с молодыми спортсменами, обучаешь их. Они начинают лучше выступать. Потом они приезжают на украинские соревнования и начинают их тоже выигрывать. Город видит, что у них появились чемпионы. Тогда тренер шел к местным властям, говорил: «Я воспитываю чемпионов, а вы даже нормальную спортивную площадку не можете обеспечить». И таким образом он начал влиять на ситуацию: начал выделяться бюджет на ремонт залов, на создание лучших условий для тренировки спортсменов.

Я даже сейчас наблюдаю, что в разных регионах есть люди, которые стесняются бороться за свои права. Сам я, кстати, как предприниматель, делюсь этим опытом с нашими тренерами. Я говорю: «Вы воспитываете будущее поколение спортсменов, занимаетесь здоровьем детей. Город должен создать нормальные условия для этого. Ведь речь идет не о коммерции. Поэтому идете к чиновникам и говорите: «Так не может быть, что у меня спортивный зал плохой, крыша протекает. Я воспитываю детей, делаю их здоровыми, а вы ничего не делаете».

Когда ты первый раз приходишь, тебя могут и отклонить. Но если ты приходишь снова, то уже идут результаты. Такой тренер, как Штурбабин, более настойчив. Когда ему предоставили лучшие условия и начали оплачивать соревнования, он начал создавать профессиональную команду саблисток. Это стало работать. Теперь его подопечные едут на международные соревнования уже не за счет родителей. У нас появились действительно настоящие чемпионки. Постепенно Штурбабин сформировал женскую сборную команду по сабле. Он тренировал этих девочек иногда по-особенному. Бывало, сядет рядом с одной из воспитанниц и спокойно начинает ей объяснить, как действовать на соревнованиях. Он мог сказать: «если ты так сделаешь, у тебя получится. Вот ты главное сделай. Ничего сложного. Вот повтори то, что я тебе говорю, и ты увидишь, что ты нанесешь нужный удар. Или, сделай вот это упражнение, и увидишь, что ты ногу лучше подкачаешь». Он давал простые, понятные рекомендации. Спортсмены следовали его советам, и у них получалось. В итоге, они начали верить в него как тренера, слушать его рекомендаций и добиваться больших успехов. Это качество у Штурбабина как тренера впечатляет. Кроме того, он уделял много времени самим занятиям, самой тренировке и подготовке саблисток. Каждый раз, когда заходил в зал, он проводил уроки. И его усилия дали свои результаты. Это он как тренер, как менеджер, как руководитель команды сделал ту команду олимпийских чемпионок, которую мы знаем сегодня – женскую сборную по фехтованию на саблях. Это он сделал, сборы проводил, тренировал их. Все так и говорят, что это заслуга Штурбабина, как менеджера команды, и конечно же заслуга личных тренеров спортсменок, это заслуга всей, на то время сабельной команды (старший тренер, личные тренеры, спортсменки, главный тренер, гос. тренер, массажисты, психологи и так далее). Знаю, так же, что большой вклад в команду принес Вадим Маркович Гутцайт. Как Вы уже поняли – это сложная, большая и эффективная работа, слаженным и сильным коллективом. 

В завершение хотелось бы сказать несколько слов и о самой книге и первых впечатлениях о ней. Я, конечно, еще не все успел прочитать. Но сама идея этого труда и то, как это подано и описано – все очень грамотно и правильно подается! То, что делает автор этой книги, на мой взгляд, очень важно и несет большое благо. С точки зрения методики подготовки и научного взгляда на спорт, я рассматриваю ее как некий «скелет», на котором базируется всё остальное. Эти знания должны быть основой, и ими нельзя пренебрегать. 
Конечно, есть уникальные тренеры, которые достигли успеха без чтения книг (возможно). Но научный «скелет» всё равно необходим. Поэтому то, что Вы делаете, абсолютно правильно, и люди должны уделять этой информации и этой книге внимание, полностью ее использовать и применять в практике. Та проделанная колоссальная работа, которая отражена в книге, безусловно, несет огромный вклад в развитие профессиональных спортсменов и тренеров, именно на научной основе, и заслуживает большой похвалы. Продолжайте в том же духе!

Про феномени розуму у фехтуванні.
Член президії Національної федерації фехтування України

Як навчитися чому завгодно? Як правильно тренуватись? Як тренувати себе? Ці питання дуже часто виникають у людей, зайнятих в абсолютно різних сферах – і у діячів культури та мистецтва, і у представників бізнесу, і, безумовно, у професійному спорті. Адже ключ до успіху у будь-якій сфері діяльності полягає в умінні швидко освоювати навички та на високому рівні. Для цього необхідно вивчати і розуміти, як функціонує людський розум, оскільки саме в його основі приховані ті непізнані феномени розуму, які часто заважають досягти бажаного. І без розуміння феноменів розуму, того, як розум працює, ви не зможете ні ефективно чомусь навчитися, ні тренувати себе чи навіть навчати інших.

Продовжуючи важливі розмови з експертами із різних галузей про монографію «Робота розуму в режимі виконання завдань» Dr. Олега Мальцева та Ірини Лопатюк, представляємо Вашій увазі бесіду із майстром спорту України з фехтування на шпазі Ярославом Ігоровичем Гуриненко.

---

— Доброго дня, Ярославе Ігоровичу! Дякую Вам за те, що приділили час розмові про монографію «Робота розуму в режимі виконання завдань» Dr. Олега Мальцева, і, зокрема, тому, як спрацьовують згадані у книзі феномени розуму у такому Олімпійському виді спорту як фехтування на шпагах.

Ярослав Ігорович:
— Дякую за запрошення на бесіду на таку важливу тему, як розум людини та її феномени, описані в цій праці, особливо в ракурсі методики тренування та підготовки професійних спортсменів. На мій погляд, тема якісного тренування та його методики у даний час надзвичайно актуальна. Оскільки на сьогодні не вистачає як досвідчених тренерів (багато хто їде за кордон), здатних виховати нове покоління чемпіонів, так і підростаючого покоління гідних спортсменів, здатних у майбутньому на рівні представляти Україну на світовій арені, перемагати на європейських та світових чемпіонатах, а також на Олімпійських іграх, відстоюючи честь України.
Почну з перших моментів, на які звернув увагу у книзі: «в кайданах ірраціональності». Дуже добре сказано.

Цілком згоден із тим, що наш розум не оперує командою «треба», а сприймає команду «цікаво». Цей феномен розуму я неодноразово бачив на тренуваннях, зокрема зі школярами та юними фехтувальниками. Скажу так: я поділив би учнів на дві категорії.

Перша категорія: це діти, які за своєю природою створені для спорту. Таких дітей порівняно мало, у групі із 30 осіб, можливо, лише 1-2 дитини, які щиро цікавляться фехтуванням і справді прагнуть займатись цим видом спортом. Ці діти справді йдуть на тренування із зацікавленими, допитливими, палаючими очима. При цьому у них все виходить, тому що коли дитина робить це із насолодою, то швидше засвоює все те, що говорить тренер. Можливо, якщо так можна сказати, вони народилися для цього виду спорту, в даному випадку — для фехтування. І, звісно, тренер це має побачити.

Не менш важливо і те, як сім’я юного спортсмена відноситься до захоплення їхнього юного обдарування. Якщо дитина та її сім’я прагнуть досягти високих результатів у даному виді спорту, вони мають діяти єдино: дитина, батьки та тренер, щоб досягти успіхів на рівні України, а потім, потрапивши до національної збірної, також представляти свою країну гідно на міжнародному рівні.

При цьому не можна ставити хрест на тих дітях, які належать до другої категорії. Адже і тут можуть ховатися потенційні чемпіони. Наприклад, завдяки своїм природним якостям одна дитина може швидше досягати результатів, тоді як інша — повільніше. Проте тут особливо важлива роль тренера, який, працюючи з кожною дитиною у своїй групі, має бути здатний і змогти побачити та розкрити таланти кожного з вихованців, зацікавити їх – тим самим запустити процес, щоб дитина прагнула продовжувати заняття фехтуванням та із задоволенням відвідувала тренування. Це завдання, безперечно, лежить на плечах тренера.

За час моєї спортивної та тренерської практики я спостерігав безліч випадків, коли, наприклад, у тренувальній залі займаються троє школярів. Двоє з них виявляють надзвичайну активність і досягають помітних результатів дуже швидко. Тренер може навіть припустити, що вони будуть чемпіонами в майбутньому. А третій хлопець за своєю природою спокійніший, менш активний, він нікуди не поспішає. Але згодом ситуація змінюється кардинально, і саме той спортсмен, який на початковому етапі показував меншу активність, стає призером світових змагань серед кадетів. Я знаю, між іншим, таку реальну історію. А два «активні» спортсмени вже давно не займаються фехтуванням, залишили цей вид спорту. Ось такі реальні історії справді наочно демонструють такий феномен.

Звичайно, коли спортсмен залишає заняття фехтуванням, тут може бути безліч причин. Спортивне життя фехтувальника включає безліч аспектів: тренування з фехтування, навчання у школі, сімейні обставини. Важливу роль грає також сім’я, оскільки її вплив безпосередньо відбивається на досягненнях. Для того, щоб дитина стала перспективною і, можливо, майбутнім чемпіоном у фехтуванні або, скажімо, чемпіоном у будь-якому іншому виді спорту, потрібне досягнення балансу. Тобто має бути порядок у навчанні, у сім’ї, у школі. І тоді все це у комплексі приведе до єдиного результату. Іншими словами, сім’ї необхідно поставити собі за мету: допомогти дитині стати хорошим фехтувальником.

До речі, ми маємо сім’ї, які інвестують у дитину, возять її за кордон на змагання. Зрозуміло, що для цього необхідні значні фінансові ресурси, але такі приклади є і вони наочно показують, що сім’я поставила собі за мету допомогти дитині досягти успіху у фехтуванні. І минає лише 5-10 років, як вже можна спостерігати відповідні результати. Ось, наприклад, у нас є українська рапіристка Ольга Сопіт, яка нещодавно здобула перемогу на Чемпіонаті Європи з фехтування U-23 у Будапешті. Я знайомий із її сім’єю і спостерігаю, як її батьки вкладають зусилля у її спортивну кар’єру, їздять за кордон на змагання разом із нею. Це говорить про те, що сім’я, тренер та дитина (вже як спортсмен) – це єдине ціле. І саме ця взаємодія, на мою думку, сприяла тому, що Ольга нещодавно стала чемпіонкою Європи серед спортсменів U-23 (юніорів віком до 23 років).

Повертаючись до фрагменту книги, зазначу ще один аспект. Безперечно, існують діти, яких потрібно розкривати, яких потрібно зацікавлювати, не перевантажувати десь, не ламати. Я маю на увазі, що радянська система свого часу, в якій навчався і тренувався я особисто, була більш агресивною та жорсткою. Зараз же до дітей у клубах ставляться більш лояльно, не кваплять їх, тобто вони не мають гонитви за якимось результатом. Дитина займається у своє задоволення, і водночас розвивається. І тоді дитина хоче йти на тренування, як на свято, у хорошу компанію, де йому затишно, весело та комфортно. Так людина починає вдосконалюватися, з’являються перші результати – вона починає вигравати у майстрів, виникає конкуренція. Надалі молодше покоління прагне рівнятися на старших, у тому числі й на такого юного фехтувальника, що подає надії, і він втягується в цей процес.

Звичайно, згодом цей спортсмен хоче стати ще краще і сильніше. Однак це прагнення виникає не відразу, а трохи згодом. У той час як у дітей з першої категорії таке прагнення може з’явитися у віці 10-11 років, в інших воно зазвичай виникає у 9-11 класах, тобто до 12-14 років.

Коли дитині комфортно, вона із задоволенням займається у залі. При цьому тренер його вже не змушує, а юний спортсмен починає сам працювати також, сам ставить собі мету, розписує собі план тренувань, тобто вчиться планувати, і дотримуватися його.

У радянській школі підхід був суворішим. Наприклад, спортсмену потрібно було виконати вправу сто разів поспіль. І якщо він так робитиме щоразу (по 100 разів), то стане чемпіоном. Принаймні так вчили мене у той час. Тоді, до речі, і лаяли більше, і критики було більше. Але така частота повторень не давала результату. Я пройшов це на собі. Не згоден з тим, що просто роблячи вправу по 100 разів, гарантовано в майбутньому отримаю чемпіонський титул. Тоді я це розумів інтуїтивно, а зараз прочитав у книзі, що це ще один феномен розуму «Кількість не означає якість»:

Свого часу я виховувався як спортсмен у спортивному інтернаті. У нас була сильна школа. Хочеш/не хочеш, а коли ти робиш по 100 разів щоразу всі вправи – це високе фізичне навантаження. Так, ти стаєш фізично сильним, міцним, витривалим. Потім, коли я перейшов до іншого тренера, було видно, що закінчив саме спортивний інтернат: у мене ноги були масивні, добре виконував ОФП. Але результати, які я хотів, на які я фізично довго і багато працював – їх не було.

Тут, звісно, багато нюансів. Справді, можна робити по 1000-2000 разів різні випади, але так і не стати гарним фехтувальником. Тобто просте механічне повторення однієї і тієї ж вправи мало що дає. Тут цілий комплекс роботи потрібний. І про це в монографії також знайшов тому підтвердження, що наш розум працює ефективно і якнайшвидше освоїти нове тільки можливо тільки, якщо кожне тренування збудовано певним чином. Тут справді важлива і психіка, і фізика.

Про логіку організації тренування дуже грамотно йдеться на стор. 148-149 монографії (коротко):

“По-перше, необхідно організувати тренування, щоб орієнтовно 35% часу людина освоювала плато; ще 35% часу варто пробувати на тренуванні те, що робити не вміємо, причому наступна рекомендація. Спочатку зробіть те, що у вас виходить. Лише третина тренувальних занять має бути присвячена тим елементам, які вам певною мірою вдаються. Решту часу присвятіть навмисним спробам зробити те, чого поки що не вмієте… Альтернативна система тренування визначає один із непорушних і одночасно простих висновків: якщо ви не практикуєтеся і не працюєте над собою, толку не буде. А у випадках, коли Ви пробуєте «стрибати по діапазону», взагалі нічого від себе не чекайте, просто запасіться терпінням. і т.д.»

Прочитайте у книзі, не пошкодуєте. Величезну кількість часу скоротите на побудову методики тренування.

фрагмент із монографії «Робота розуму в режимі виконання завдань. Том 1»,
глава 12, стор. 139-152

Пам’ятаю, ми мали багато сильних спортсменів. Вони фізично були міцними, добре підготовленими технічно, не поступалися італійським та французьким фехтувальникам ні в чому. Однак, виходячи на доріжку, і дивлячись на нашого спортсмена, нерідко можна було помітити, що він відчуває якусь невпевненість, сором’язливість, чогось боїться (навіть за наявності у нього багаторічного досвіду участі у змаганнях по всьому світу). Здавалося б, він бачив усе. У нашій збірній зараз також є подібні спортсмени. Наприклад, я згадав, як наш фехтувальник боровся з італійським спортсменом. Італієць виглядав сміливим, впевненим у собі, легким у рухах. А по нашому фехтувальнику, дивлячись збоку, було видно, що він має якийсь внутрішній блок, щось йому заважає бути впевненішим у собі. І це точно не пов’язане з фізичною підготовкою, а скоріше з психологічним аспектом.

Також хотів би прокоментувати ще один момент. Згадав інший приклад. Я вже давно став батьком: у мене є донька, і нещодавно народився син. Зараз, дивлячись на свою донечку, я з упевненістю можу сказати, що вона саме та дитина, яку слід зацікавити, щоб вона з радістю ходила на тренування, особливо на старті чогось нового. Я вважаю, що якщо дитина зрештою не зацікавилася заняттями, наприклад, фехтуванням і не особливо горить бажанням продовжувати тренуватись, то не варто засмучуватися. Можливо, він/вона просто ще не знайшов/ла «свій» вид спорту, в якому він/вона зможе розкритися та досягти успіху.

Однак для моєї доньки на старті дуже важливо, щоб їй справді було цікаво. Такий ефект я спостерігаю найчастіше у приватних клубних системах, які, до речі, зараз активно розвиваються в Україні. Ми бачимо, що дитині слід починати займатися саме із задоволенням, щоб у неї виникало бажання продовжувати та ходити на тренування щодня. У клубній системі це має велике значення, оскільки важливо утримати клієнта. Йдеться про платні заняття. Тобто тренеру не слід кричати на дитину, як це було у радянських школах. Нині такий підхід неприйнятний. Необхідно створити атмосферу, в якій і дитині, і батькам у залі буде комфортно, як удома. Потім можна продовжувати розвивати ці навички та спостерігати, чи підходить це юному спортсмену, чи ні. Якщо дитина почне показувати результати; буде видно, що йому самому хочеться зростати і розвиватися далі у цьому напрямку, підвищувати свій рівень майстерності, тоді тренування саме із цим спортсменом буде проходити по-іншому.

Якщо ж фехтування юного спортсмена не дуже зацікавило і це видно на тренуваннях, це теж цілком нормальна ситуація; адже дитина, у будь-якому разі, займається чудовим видом спорту для загального розвитку та свого фізичного здоров’я, що також несе свою користь. Проте ключове тут – справді зацікавити дитину.

І тут хочу звернути увагу на ще один феномен розуму, який також часто спостерігаю у спортсменів:

Передумова – це справді важливий елемент тренування та майбутніх успіхів. Я повністю згоден із цим феноменом розуму. Наразі я спілкуюсь із молодими хлопцями зі збірної, які вже стали кадетами. Деякі навіть переходять у категорію «кадети-юніори». Вони заходять у мій магазин, і я ставлю їм різні питання, включаючи фінансові, наприклад, скільки вони заробляють.

Тут трохи поясню саму суть. Наш вид спорту не має таких фінансових винагород, як, наприклад, великий теніс, де за перемоги на світових чемпіонатах можна здобути суттєві фінансові винагороди. У спортивному фехтуванні – все не так.

Тому для мене важливо зрозуміти, що мотивує (маючи на увазі саме передумови) цих людей, навіщо вони продовжують займатися фехтуванням. Мені цікаво, чи схожа їхня історія на мою: для мене фехтування – це моє життя, в якому я розвивався і ріс від юного спортсмена до переможця міжнародних турнірів, тренера та члена президії Федерації фехтування України. Зараз я більше пов’язаний зі сферою бізнесу (заснував перший в Україні інтернет-магазин фехтувального екіпірування та фехтувального обладнання «Masque»), але все одно залишився вірним цьому виду спорту.

Тому я можу з упевненістю сказати, що коли бачу таких хлопців, як ті, що в збірній, вони саме ті, хто залишився в «системі», тому що в них щось виходить, вони отримують задоволення від фехтування і прагнуть займатися цим і в майбутньому, досягаючи високих результатів у спорті. У цьому віці кожен із них прагне реалізувати себе як особистість, стати кращим та продемонструвати це перед Українською федерацією фехтування. У цьому ними рухає не матеріальна вигода.

Інша справа – гравці великого тенісу, які мають інші можливості. Наприклад, українська тенісистка Еліна Світоліна, шоста ракетка світу, яка здобула бронзову медаль на Олімпійських іграх 2020 у Токіо (Японія). Я вважаю, що насамперед нею рухає спортивний інтерес – довести, що вона найкраща, а потім уже гроші. Хоча, можливо, й навпаки. У тенісі просто рівень винагород відрізняється. За перемогу в турнірі тенісист заробляє приблизно 100 000 доларів. Ці суми не можна порівняти із фехтуванням. Наш вид спорту дійсно потрібно любити, щоб залишатися тут надовго.

Тому, дивлячись на наших спортсменів і знаючи, що гроші за перемоги на змаганнях вони здобувають символічні, я розумію, що фехтувальник у будь-який момент може піти зі спорту. Причина проста: він може піти працювати в якусь іншу сферу, де зароблятиме в 5 разів більше. Але оскільки багато хто не йде, а залишається в системі, це означає, що для них гроші не є найголовнішим. Перемоги на змаганнях заряджають їх, як наркотик, а грошові призи йдуть на другий план.

Важливе значення у спортивному фехтуванні відіграє вік. Одна річ, коли тобі 20 років, і зовсім інша річ, коли тобі 35. У такому віці з’являються інші пріоритети: спортсмен починає думати, де заробити гроші, а також думає про створення сім’ї. Це є значною проблемою у нашому виді спорту. Я знаю хлопців, які не змогли повністю розкрити свій талант, оскільки через фінансові причини їм довелося передчасно завершити свою спортивну кар’єру. У той же час існують ті, чиї життєві обставини дозволяють їм продовжувати, наприклад, якщо вони з більш забезпечених сімей та батьки можуть їх підтримувати. Проте насамперед у фехтуванні мотивують не гроші. Це саме передумова, яку я б охарактеризував так: бажання довести, що ти найкращий.

У праці описано ще один важливий феномен розуму, на який хотів би звернути увагу — «Дорога до навички»:

фрагмент із монографії «Робота розуму в режимі виконання завдань», стор. 81-82

Якщо ми говоримо про високі спортивні досягнення, то ставлячи перед собою великі завдання, необхідно під час тренування бути уважним, бути включеним. Завжди. Тобто спортсмен має постійно працювати над собою (як фізично, так і психологічно). Його голова має бути постійно включена у все, що відбувається, тому що тут дрібниць не буває. Якщо фехтувальник допустить якісь недоробки, недооцінить чи переоцінить себе чи противника — це може вийти йому боком, що наочно проявляється на змаганнях різного рівня.

Я не був олімпійським чемпіоном. Але десь півроку тому у мене виникло подібне запитання, і я звернувся до нашої української фехтувальниці на шаблях, Олімпійської чемпіонки 2008 року, шестиразової чемпіонки світу та восьмиразової чемпіонки Європи Ольги Харлан:

«Олю, ти тренуєшся в одному залі зі своєю командою. У вас один тренер. В принципі, ви все робите те саме. Але ти у своїй команді є унікальною, а інші спортсменки не можуть повторити твої успіхи. Як так?»

Я спостерігаю за іншими шаблістами, і іноді мені важко зрозуміти, що вони там роблять. Тут є два варіанти: або вони не тренуються так, як потрібно (і тому не можуть гідно виступити в індивідуальних змаганнях), або існує інша проблема в жіночій шаблі — відсутність нового підростаючого покоління гідних спортсменів, які могли б виступити на чемпіонатах світу та зайняти місця у збірній замість тих, хто не показує результатів.

На що Оля мені відповідає:

«Я постійно працюю. Ставлю собі високу планку. Я маю план тренувань. Якщо я сказала собі «зробити щось», то зроблю. Мені важко, але так я вдосконалююсь».

І це каже та дівчина, яка, в принципі, вже все повигравала, яка у фехтуванні багато років, і їй точно нікому нічого доводити не потрібно (що вона найкраща у своєму виді спорту). Але вона продовжує переступати через себе щодня та посилено тренуватися, з кожною новою перемогою підтверджуючи свій заслужений статус олімпійської чемпіонки.

Оля — унікальна людина, унікальна спортсменка. Якось вона мені сказала таку цікаву фразу: «Я весь час думаю про фехтування. Весь час. Буквально живу фехтуванням». Тобто людина прокидається, грубо кажучи, і думає про фехтування. Іде на побачення з хлопцем, думає про фехтування. Такий курйозний приклад.

Про цей феномен розуму «Потрібен виклик собі» у книзі дуже чудово написано (глава 9
«Простір оман, стовпи та опори», стор 109-110). Тут витримки хочеться навести:

«Як же дозволити статися описаному, як не дати слабину? Потрібен виклик собі. Причому не варто плутати виклик із постановкою завдання. Зокрема, «хочу навчитися бити лівий боковий», це не виклик собі. Просто технічне формулювання, не більше. До речі, перешкодити навчитися може ціла низка обставин і самовиправдань, яку автоматика людини генерує безвідмовно.
Бажаєте чогось досягти і чогось навчитися, відповідно, доведеться пожертвувати певною кількістю часу. Доки людина сама себе не «деформує», вона не зможе ефективно навчатися і, в результаті, навчитися. Сформулюємо і по-іншому: не буде «голосних результатів і проривів» до пори, доки людина не кине собі виклик, доки не відбудеться одностороннє перемикання тумблера розуму тільки на той рід діяльності, в якому людина бажає набути навички. І марно намагатися застосовувати до себе якісь мотиваційні підходи, переконливі промови, гучні заяви на кшталт: «Такі як я йдуть до кінця!» і так далі. Для розуму подібного роду хитрощі схожі на порожній звук, і як тільки у полі зору з’явиться якась цікава тема, він на неї оперативно переключиться — і так хоч 100 разів на добу».

«Потрібен виклик собі». І це правда. Зараз я проводжу паралелі. Є наш бізнес. І я розумію, щоб тут все працювало як годинник, має бути і порядок, і дисципліна, і системність. Бізнес – це також чимала праця, як і фехтування. Тому було цікаво виявити, як у цій книзі «Робота розуму в режимі виконання завдань» на паралельних моделях порівнюються феномени розуму на різних прикладах — у спорті (стендова стрільба та інші види спорту), у бізнесі та методиці тренування. Тобто принципи універсальні, але їх втілення у бізнесі та спорті проявлене по-різному. По суті ці принципи насправді можна застосовувати до будь-якої сфери діяльності.

Повернувшись до феномену «виклик самому собі» і говорячи про фехтування, спортсмена можна назвати «власником» свого виду спорту та свого спортивного життя. По суті, сам спортсмен керує різними процесами. Тренер може давати підказки, рекомендації, але не може зробити все за саму людину. Підготовка фехтувальника – це цілий комплекс складових: фізична підготовка, психологічна підготовка, а також саме ставлення спортсмена до спорту, дисципліни.

Приведу приклад. У 16 років я цікавився фехтуванням, але не забував і про інші речі: хотілося провести час з друзями, піти на тусовку. Грубо кажучи, я тоді не мав жорсткої дисципліни. Безперечно, я ходив на тренування, слухав тренера і виконував вправи так, як мені казали. Однак я міг і запізнитись на тренування.

Другий приклад – Оля Харлан. На мою думку, вона унікальна і тим, що у свої 17 років виграла Олімпійське золото (!). Тобто Оля та я у 17 років — це абсолютно різні люди зі сприйняття життя. Зрозуміло, що вона теж була юною до певної міри, але вона вже була серйознішою в ті юні роки. Такий висновок я зробив собі. Отже, можу з упевненістю сказати (з власного досвіду), що спортсмен, який у 16 років уже усвідомив щось для себе, реалізується швидше, ніж той, хто цього не усвідомив.

Ще один приклад. Наш український шпажист Рейзлін Ігор. Він добре фехтував, але став бронзовим призером Олімпійських ігор 2020 року в індивідуальній шпазі лише у 37 років. Він міг багато разів піти зі спорту, але не зробив цього, тримався до кінця і зрештою здобув перемогу.

Я зараз спостерігаю за нашими фехтувальниками у збірних. Це спортсмени, які вже брали участь у багатьох європейських та світових чемпіонатах, були напевно вже на 20 чемпіонатах світу. Вони брали участь у Олімпійських іграх. По суті, вони мають неймовірно багатий спортивний досвід і практику. Вони змагалися із найкращими спортсменами світу. Вони фехтують досі, бо більше нема кому. Це серйозна проблема України на сьогоднішній день у нашому виді спорту. Нам потрібно виростити нових чемпіонів, але їх немає. Крім цього, ще й багато тренерів емігрували з країни через непросту ситуацію в Україні.
В силу цього дана монографічна праця «Робота розуму в режимі виконання завдань» була б дуже корисною як тренерам для виховання нового гідного покоління спортсменів, так і самим фехтувальникам, оскільки закладає основи психологічної підготовки, якісної та ефективної методики тренування, вибудовування діапазону майстерності з цілком конкретними відповідями на питання ЯК цього домогтися.

Адже навіть у фехтуванні існує різниця між видами зброї (на шпагах, на шаблі, на рапірі), зі своїми власними правилами бою та іншими особливостями, включаючи екіпірування, і це слід враховувати. Зрозуміло, що існують загальні закони та правила для спорту, загальні засади. Але в кожному виді спорту є свої унікальні особливості, які застосовуються тільки для цього виду спорту. Просто специфіка відрізняється. І виростити/виховати у нас чемпіона не так просто.

У чому полягає суть? Припустимо, у шаблі у вас є певний клас, рівень знань та досвіду. На цьому рівні ви братимете участь на Олімпійських іграх, на чемпіонатах світу, на етапах та у Кубку світу, який проводиться щорічно. Згідно зі світовим рейтингом, ви в принципі можете вважатися спортсменом високого рівня, класу і найчастіше опинятися серед призерів. Однак це вам не гарантує, що наступного разу ви також завоюєте медаль.

Допустимо, візьмемо фехтування на шпазі. Хлопець, який сьогодні виграв Чемпіонат світу, може завтра вийти на змагання та програти, не зумівши вийти навіть у 1/16. А Чемпіонат світу може виграти зовсім інший спортсмен, який раніше навіть не був відомий широкому загалу. Отже, у нас є два спортсмени. Один — не чемпіон, але також добре фехтує, хоч і менш впевнений у собі, але при цьому не гірший за інших, він виконує удари, знає прийоми і так далі. А його суперник, припустимо, італієць – самовпевненіший, харизматичніший, раніше завойовував інші чемпіонські титули. І ось одного дня той спортсмен, який був менш впевненим, зібрався і виграв Чемпіонат світу, а його суперник — зазнав поразки за вихід до 1/16, хоча його майстерність була відома заздалегідь. Таким чином, учора він був чемпіоном світу, а на наступних змаганнях – він не зміг посісти навіть призового місця. Пізніше, на інших змаганнях, він знову зміг здобути перемогу…

Таке трапляється навіть на Олімпійських іграх на шпазі та на шаблі, коли на Олімпіаду їдуть зірки фехтування, а переможцями виявляються ті, про кого раніше ніхто не чув, хто ніколи не був чемпіоном. Таким чином, у нашому виді спорту дуже важливим є також і психологічний настрій, який у спортсмена настрій у день змагань. Звичайно, фехтувальник повинен бути сильним і витривалим. Однак, спостерігаючи за нашими збірними зараз, я бачу відсутність серйозності, недисциплінованість, часом навіть «недбалість» у деяких аспектах (це повертаючись до феноменів розуму, де йдеться про спрацювання опорної та безопорної функції).

Тобто коли дорослий професійний спортсмен каже «я забув», то я на це здивовано питаю: «Скільки вам років?… Тоді готуйтеся до того, що у вас не буде медалей». Адже одна річ, якби таке сказав якийсь молодий спортсмен-новачок, який, можливо, ще не повністю усвідомив всі нюанси спорту; хоча, можливо, він розуміє все, але ще не може це реалізувати. Зовсім інша річ, коли фразу «я забув» вимовляє той спортсмен, який давно показує свій клас, досяг найвищого світового рівня. У такому разі таке виправдання не прокатить. Він уже давно все знає, вміє та розуміє.

Ми ж говоримо про високі результати та досягнення. Тут важливо, щоб кожен спортсмен був відповідальним та розумів, що він представляє свою країну перед світом. Коли фехтувальник вже виходить на рівень чемпіонатів світу, Європи чи Олімпійських ігор, він не може дозволити собі «забувати», «не брати до уваги» якісь аспекти. Це вже тоді повна безвідповідальність.

Відразу виникає безліч запитань: чому вони заздалегідь не перевірили всю техніку, переконалися, що все функціонує правильно, що уколи фіксуються та відображаються на табло як слід, і так далі.

Якщо спортсмен, який досяг певного класу, не дисциплінований у таких питаннях, якщо він не усвідомлює, що зброю потрібно перевіряти заздалегідь, це нонсенс.

Якщо ми говоримо про якийсь високий результат, то у фехтувальника все має бути ідеально – починаючи від зброї, його підготовки тощо. І якщо він розуміє, що не може зробити щось значуще вже у такому віці, тоді краще закінчити спортивну кар’єру і поступитися місцем молодим, здатнішим.

Я це говорю до того, що, перебуваючи у збірній своєї країни, будь-який спортсмен повинен ставити перед собою високі цілі та усвідомлювати необхідність працювати на всі 100% і навіть більше. Інакше, якщо він цього не робитиме, то немає сенсу витрачати ні свій час, ні час тренерів. Він не повинен обманювати ні себе, ні інших. Нехай краще займається чимось іншим та йде заробляти гроші. На жаль, є спортсмени, які не розуміють цього, навіть будучи дорослими. Вони вважають, що вони працюють у системі, що все йде добре, але результати говорять протилежне – їх немає. Значить, щось треба міняти.

Повертаючись до теми тренерів, справді їх нині не вистачає. Ми неодноразово порушували це питання на конференціях нашої Федерації фехтування України — про те, що багато українських тренерів поїхали і відкрили свої клуби в Америці. Дуже шкода, що багато спортсменів, такі видатні фехтувальники їдуть, а могли б працювати тут, у клубах України, і виховувати наших українських дітей та юних спортсменів…

Адже для відкриття клубу потрібна підприємницька жилка, уміння та навички, знання цієї сфери. Тому вважаю, що тренер – це тренер, а підприємець – це підприємець. Про це також прочитав у книзі, що навіть чемпіон не завжди може стати таким же добрим тренером. Це також факт.

Як приклад цього феномену розуму, я особисто знаю такого тренера, який має унікальний талант пояснювати своїм вихованцям так, що кожен з них розуміє, що саме потрібно зробити і як. Це унікальна людина, тренер – Валерій Вікторович Штурбабін. Він старший тренер тієї збірної команди з фехтування на шаблях, яка виграла олімпійське золото у Пекіні (Китай), до складу якої увійшла Ольга Харлан.

Сам він родом із Азербайджану, приїхав до України, коли в них у державі була війна. Почав тренувати дітей у м. Нетішин (Хмельницька обл.), де йому виділили невелику залу: там було лише дві доріжки, причому сама зала була з низькими стелями. Коли вони фехтували, навіть траплялися ситуації, коли шабля чіплялася за стелю. Безумовно, такі умови для тренування фехтуванням були не нормальними та некомфортними. Однак Штурбабін був наполегливий і цілеспрямований. Навіть у скрутний час, у 1990-ті роки, він не зупинявся. Він посилено працював і з часом навіть зміг купити собі мікроавтобус, щоб возити своїх вихованців на змагання. Він долав труднощі, як і всі, але робив більше, ніж інші. Він знаходив у собі сили, незважаючи ні на що. Було тяжко, але він змушував себе йти вперед.

Як я згадав, потім він почав возити дітей на змагання навіть за кордон. Тобто, коли ти маєш мікроавтобус, ти можеш вирушити до країн, близьких до України, таких як Словаччина чи Угорщина. Ти працюєш із молодими спортсменами, навчаєш їх. Вони починають краще виступати. Потім вони приїжджають на українські змагання та починають їх теж вигравати. Місто бачить, що у них з’явилися чемпіони. Тоді тренер йшов до місцевої влади, говорив: «Я виховую чемпіонів, а ви навіть нормальний спортивний майданчик не можете забезпечити». І таким чином він почав впливати на ситуацію: почав виділятися бюджет на ремонт залів, створення кращих умов для тренування спортсменів.

Я навіть зараз спостерігаю, що у різних регіонах є люди, котрі соромляться боротися за свої права. Сам я, до речі, як підприємець, ділюся цим досвідом із нашими тренерами. Я говорю: «Ви виховуєте майбутнє покоління спортсменів, займаєтеся здоров’ям дітей. Місто має створити нормальні умови для цього. Адже йдеться не про комерцію. Тому треба йти до чиновників і казати: «Так не може бути, що в мене спортивна зала погана, дах протікає. Я виховую дітей, роблю їх здоровими, а ви нічого не робите».

Коли ти вперше приходиш, тебе можуть відхилити. Але якщо ти приходиш знову, то вже йдуть результати. Такий тренер, як Штурбабін, наполегливіший. Коли йому надали найкращі умови та почали оплачувати змагання, він почав створювати професійну команду шаблісток. Це почало працювати. Наразі його підопічні їдуть на міжнародні змагання вже не за рахунок батьків. У нас з’явилися справді справжні чемпіонки. Поступово Штурбабін сформував жіночу збірну команду з шаблі. Він тренував цих дівчаток іноді по-особливому. Бувало, сяде поруч із однією з вихованок і спокійно починає їй пояснювати, як діяти на змаганнях. Він міг сказати: «якщо ти так зробиш, то вийде. Ось ти головне зроби. Нічого складного. Ось повтори те, що я тобі говорю, і ти побачиш, що ти нанесеш потрібний удар. Або, зроби ось цю вправу, і побачиш, що ти ногу краще підкачаєш». Він давав прості, зрозумілі поради. Спортсмени дотримувалися його порад, і у них виходило. У результаті вони почали вірити у нього як тренера, слухати його рекомендацій та добиватися великих успіхів. Ця якість у Штурбабіна як тренера вражає. Крім того, він приділяв багато часу самим заняттям, самому тренуванню та підготовці шаблісток. Щоразу, коли заходив до зали, він проводив уроки. І його зусилля дали результати. Це він як тренер, як менеджер, як керівник команди зробив ту команду олімпійських чемпіонок, яку ми знаємо сьогодні – жіночу збірну з фехтування на шаблях. Це він зробив, збори проводив, тренував їх. Всі так і кажуть, що це заслуга Штурбабіна, як менеджера команди, і звичайно ж заслуга особистих тренерів спортсменок, це заслуга всієї на той час команди шаблістів (старший тренер, особисті тренери, спортсменки, головний тренер, держ. тренер, масажисти, психологи і так далі). Знаю, що великий внесок у команду приніс Вадим Маркович Гутцайт. Як Ви вже зрозуміли – це складна, велика та ефективна робота, злагодженим та сильним колективом.

На завершення хотілося б сказати кілька слів і про саму книгу та перші враження про неї. Я, звісно, ще не все встиг прочитати. Але сама ідея цієї праці та те, як це подано та описано – все дуже грамотно та правильно подається! Те, що робить автор цієї книги, на мій погляд, дуже важливо та несе велике благо. З погляду методики підготовки та наукового погляду на спорт, я розглядаю цей труд як «скелет», на якому базується все інше. Ці знання мають бути основою, і їми не можна нехтувати.
Звичайно, є унікальні тренери, які досягли успіху без читання книг (можливо). Але науковий «скелет» все одно потрібний. Тому те, що Ви робите, абсолютно правильно, і люди повинні приділяти цій інформації та цій книзі увагу, повністю її використовувати та застосовувати на практиці. Тому та зроблена колосальна робота, яка відображена у книзі, безумовно, несе величезний внесок у розвиток професійних спортсменів і тренерів, саме на науковій основі, та заслуговує на велику похвалу. Продовжуйте у такому ж дусі!

---

Материал подготовлен на базе беседы с мастером спорта, 
членом президиума Национальной федерации фехтования Украины
Ярославом Гуриненко о феноменах разума 
в Олимпийской дисциплине «фехтование» 
журналистом Майей Шнедович

Читайте также Беседа с мастером спорта Бойковым В.А.